Музей видатних діячів української культури

Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького






Звернення Людмили Старицької-Черняхівської 1919 року

1919 року, так само як і сьогодні, війна тривала на різних фронтах. Українці давали військову відсіч противникам, а одночасно протистояли невидимим ворогам – епідеміям іспанки, тифу… До боротьби з останнім у польських концентраційних таборах долучилася і Людмила Старицька-Черняхівська. Восени 1919 р. письменниця разом чоловіком, лікарем за фахом, Олександром Черняхівським та Софією Русовою організували місію по наданню допомоги полоненим українцям. Вояки утримувалися в досить поганих побутових умовах, потребували якісної медичної допомоги – серед них було чимало поранених, багато слабувало на тиф та інші інфекційні хвороби. Справа місії йшла непросто: пересування Польщею наражалося на продиктовані військовим часом перепони, бракувало грошей та медикаментів. Перебуваючи у Варшаві Людмила Михайлівна від імені «Українського товариства допомоги жертвам війни» (головою якого була вже не перший рік) звернулась до представників європейських організацій Червоного Хреста. Текст її виступу, написаний французькою мовою, зберігається у фондовій колекції Музею (фрагмент промови подаємо в українському перекладі):
«…Не лише наша армія, що змушена протягом двох років воювати проти більшовиків та ворогів України, але і весь український народ піднявся на захист незалежності своєї країни – за рівність, братерство і свободу всіх народів, що проживають на території України. Вже віки ці величні слова сяють, як великі зорі серед ночі, яка оточувала все життя України, і лише за цей ідеал наш народ бореться п’ятсот років.
Україна оточена ворогами з усіх боків. Вона проливає свою кров на чорному полі бою, і все приводиться в дію за визволення Батьківщини.
Наша молодь покинула школи, жінки залишили свої вогнища, дівчата одягли пов’язки Червоного Хреста, щоб допомагати пораненим, і навіть діти втекли зі шкіл, щоб взяти участь у цій останній героїчній битві.
Це останній хрестовий похід, останній ідеалістичний порив. Всі вони змирились зі смертю, і ми повинні виконати свій обов’язок.
Але смерть для нас легка — тяжке життя. Щасливі ті, хто знаходить смерть на полі бою. Нещасні ті, хто довго чекає на неї в наших госпіталях. В наших госпіталях немає ліків, тому що вся країна була двічі спустошена, пограбована більшовиками. Наш Червоний Хрест ще не визнаний, тому ми не можемо отримати безпосередньо від Европи те, чого потребуємо. Смертельні, заразні хвороби охопили країну, і ми не маємо медикаментів, щоб лікувати хворих, у нас немає бинтів для ран наших героїв.
Щасливі брати! Ваші предки боролись за такі ж ідеали, цей червоний Хрест об’єднав нас в братерське коло і це дає нам право звернутися до вас від імені «Українського Товариства допомоги жертвам війни» – допоможіть нам, щоб смерть не була такою тяжкою для наших героїв…»
Виступ письменниці справив колосальне враження. Невдовзі місія отримала всі необхідні дозволи на пересування по польській території, а організації Червоного Хреста передали українцям допомогу у вигляді грошей, продуктів, медикаментів.

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Одноклассники
Top