Музей видатних діячів української культури

Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького






Вероніка Черняхівська

Змінюються історичні епохи, рухається технічний прогрес, а жінки залишаються жінками. Похмурого дня, 29 жовтня 1917 р. В. Черняхівська, зовсім юна дівчина, сповнена романтичних мрій і сподівань на щасливе майбутнє писала у щоденнику:
«… Зараз хмуро, іде дощ, і все іде вниз головою, а мені весело. Може це все – молодість? Але коли я постаршаю, у мене буде маленька дитинка, обв’язково, син (борони Боже, не дочка), тоді свою молодість і радість я перелью в нього, я зроблю його життя гарним і затишним, я буду відноситись до нього ще краще, ніж мама до мене, коли це можливо. Коли Бог захоче мене покарати, він пошле мені дочку. Для чого потрібні ми, нещасні створіння! – Хіба що для того, щоб родити дітей. Душа наша рабська, і щастя наше в рабстві, і коли жінка хоче бути щасливою, вона мусить шукати своє щастя в мужчині…»

Документ зберігається у фондовій колекції Музею, текст подано зі збереженням авторського правопису.

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Одноклассники
Top