Музей видатних діячів української культури

Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького






«Сторінки минулого» уривок спогадів Людмили Старицької-Черняхівської про батька

«…Отже батька, зрощеного на українському ґрунті, овіяного народною поезією, одвезли до Полтавської гімназії. У своїх спогадах він каже, що Полтава на той час була містом патріархальним і цілком українським. Там не було ні кав’ярень, ні більярдних, ні клубів, ні постійного театру, що правда виставляли що року «Наталку-Полтавку» та «Москаля Чарівника», і вистави були ніби офіційними. До гімназії посилалося штук з 20 квитків і кращі учні відправлялися на ці  вистави. Одночасно з батьком вчився у цій гімназії і М. П. Драгоманов, кількома роками старший за нього. Обидва згадують учителя літератури Строніна, що на своїх лекціях будив у молодих душах гуманні, волелюбні почуття, виступав проти кріпацтва, високо підносив ідеї французької революції. Ті слова глибоко западали в душі молодих хлопців, а батько і потому був готовий сприймати прогресивні ідеї, що вже жевріли у нього від розмов з дідом вольтеріанцем та дядьком демократом.

Так точився час.

До цих років гімназійного життя відносяться і перші кроки батькові на полі поетичної творчості. Взагалі діти люблять складати вірші. В гімназіях, школах, пансіонах завжди знаходилися веселі здібні учні, що писали на своїх учителів, на пригоди класного життя оригінальні вірші, або частіше пародіювали якісь відомі твори, підкладаючи в них зміст своїх шкільних подій. До таких класних поетів належав і батько. Це все були тільки іскри сміху веселих дитячих літ.

Коли він був у 4-му класі, померла його мати, призначивши опікуном над ним В. Р. Лисенка. Отже, на літні вакації юнак їздив уже до родини В. Р. Лисенка. Там знову молодий хлопець опинявся в рідній народній стихії. Їздив з Миколою Лисенком до свого рідного дядька, Олександра Захаровича Лисенка, який мав великий вплив на батька. Олександр Захарович Лисенко був замолоду у військовій службі, ад’ютант графа Аракчеєва, справжній красень, він упав в око жінці командира його полку, матері-командирші. Пройнятий демократичними ідеями юнак не схотів піддатись на заходи «жони Пентефрія» і кинув службу. Не дивно, що ад’ютантом обрали офіцера-кірасира, першого «наездника», але молодий ад’ютант, повторюю, був у душі великим демократом і з заходами «жони Пентефрія», а ще більше, самого Аракчеєва не міг погодитись, тим-то і припинив блискучу кар’єру, пішов зовсім молодим у відставку. Він швидко потому одружився зі своєю кріпачкою і зажив відлюдно на селі. Більшість сусідів-дідичів не хтіли визнавати О. З. Лисенка.

Батько згадує у своїх спогадах, що Олександр Захарович розповідав їм багато про історичне минуле, співав українські пісні, чудово акомпануючи собі на бандурі, знайомив з першими творами Шевченка й Котляревського іт. д. У батька пробуджувалися й оформлювалися літературні смаки… Моя бабуся, Ольга Єриміївна Лисенко, була дуже освіченою на той час людиною, кохалася в поезії Жуковського і чудово декламувала його вірші, та взагалі цікавилася сучасною їй літературою; тож в родині Лисенків читали і обмірковували нові твори російської і французької літератури, одержували багато журналів та газет. Крім того, у цій родині буяли музика та співи. Бабуся чудово грала на роялі, дядько Микола теж вже грав досить добре, вихованка Люба співала українських пісень, слухав їх батько і на селянських «вулицях» та на «вечорницях», які вони завжди з дядьком відвідували.

На осінь батька знову відвозили у Полтаву.

Вже у V класі придбав собі батько Шевченкового «Кобзаря» та «Енеїду» Котляревського і зачитувалися ними, а в VІ трапився епізод, що скерував, так би мовити, у свідомий бік, все його духовне життя. Якось побачив батько у вітрині полтавської книгарні роман Куліша – «Чорна Рада». Про те, який вплив справила на нього ця книжка, читаємо в його спогадах: «…И вдруг роман. Исторический роман. У меня загорелось сердце, но не было в кармане 3-х рублей. Я, кажется, две недели собирал гроши и злотые, следил ревниво за лавченкой, чтобы кто-нибудь не унес этой волшебной книги. Наконец перед отъездом на каникулы, она была мною приобретена и я просидел над страницами ее ночь напролет, смакуя каждое слово, каждую фразу».

Зашуміли думки в молодій голові й спалахнуло серце.

Коли батько закінчив гімназію, то вступив до Харківського університету. Але в Харкові чекало його велике розчарування.

Юнаки (батько та дядько – М. Лисенко) з запалом неофітів уже віддалися були громадській роботі: почали збирати етнографічні матеріали, агітувати серед поміщицького осередку, брататися з народом і т. ін. Університет здавався їм «землею обітованою», де разом з усім юнацтвом віддадуться вони всією душею громадській праці. Але, як згадує батько, «Малорусских национальних стремлений в Харькове не было ни слуху, ни духу».

Відомо, що на початку ХІХ ст. національно-демократичний рух спалахнув саме в Харькові навколо Харківського університету, єдиного тоді в Україні, групуються культурні сили; починається науково-літературна праця, закладається постійний український театр, з’являються перші українські видання «Харьковские известия», «Український вісник» і т. и.

В 1833 р. вступає до харківського університету М. Костомаров і стає членом кола молодих українських демократів. Ці молоді ентузіасти, були пройняті мрією про знесення кріпацтва, про зміну всього політичного устрою в минулій Росії і відродження української літератури. Костомаров та його товариші починають екскурсії по сусідніх селах, пишуть і видають свої твори українською мовою. Костомаров видає 1838 р. драму «Сава Чалий», у 1840-му трагедію «Переяславська ніч», Срезневський видає «Запорожську Старовину», Корсунь «Сніп», Бецький «Молодик» і т. д. Українські літературні та громадські інтереси захоплюють у Харкові всіх українців, здатних до культурного життя.

Національна свідомість, а разом з тим і повага до народу, визнання його прав зростає і шириться, вона прокидається і в колах далеких від наукових вогнищ, переноситься на театр.

Але розгром Кирило-Мефодіївського братства цілком приголомшує всі молоді сили.

Не наводячи тут, всім відомого мартиролога арештів, заслань, заборон, конфіскатів, наведемо лише один, маленький, маловідомий вірш, що добре характеризує тогочасний настрій українських кіл. У 1851 р. умер Соленик, запорізький козак поставив на його могилі хреста з таким написом:

 

«Дивися з неба, Солениче,

Як криво серце чоловіче –

Колись як ти на світі жив

І щиро публіці служив,

То публіка тобі тому

Квітки кидала на солому.

А вмер, артисте-небораче,

То й байдуже, ніхто не баче

Що прах лежить твій без хреста…

Пора, бач, гулькнула, не та.

Тепер вже наша Україна

Холодна наче домовина».

 

От у таку «холодну домовину» і потрапили молоді ентузіасти та недовго залишалися вони в Харькові, у 1860 р. батько разом з родиною Лисенків, переїхав до Києва.

В половині 40-х рр. Київ стає осередком українського життя. Тут збирається громада високо-інтелігентної української молоді: Куліш, Костомаров, Білозерський, Маркович, Пільчиков, Навроцький та інші. У 1845 р. прилучається до них і Т. Шевченко. Тут укладається і перша українська програма – статут Кирило-Методіївського братства «И разумеете истину и истина освободит вы». Намічаються великі праці з історії та етнографії України.

Маркович з надзвичайною теплотою згадує, як він слухав перший історичний твір Костомарова. «С каким наслаждением вспоминаю я тот вечер у г. Костомарова в начале 1846 года, когда он прочел мне только что написанное им введение к истории Богдана Хмельницкого».

А натхненні вірші Шевченка? Куліш характеризує тогочасні настрої молоді такими словами: «Спів цей (твори Шевченка) був по істині гуком весняної труби архангела. Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, очі загорілось, що над чолом у чоловіка засвітивсь полум’яний язик, – то се було тоді в Києві» («Хуторна Поезія»).

Так було до 47 року, 47 рік скасував усе.

В. Б. Антонович не раз оповідав нам, що коли він приїхав до Київського університету у 1850 році і почав розшукувати нащадків Кирило-Методіївського братства (їх було в момент арешту понад сто), – не знайшов нікого, тільки на Печерську проживав один відлюдник, звався він Дикий (не знаю, чи то було його справжнє прізвище, чи він сам прибрав собі його). Цей Дикий вважав себе духовним нащадком Крило-Мефодіївців і охоронцем «священного вогню». З цим Диким і зійшовся Антонович, і прихований під попілом огник почав розжеврюватись знову.

Коли в 1860 р. приїхали до Києва батько з дядьком, то життя тут вирувало. Скінчилась доба реакції, наближався час «великих реформ».

Про те, яке враження справив на батька тогочасний Київ, він пише надзвичайно яскраво у своїх спогадах. «Светлая юность», – як каже він, спалахнула тепер ясним полум’ям під впливом часу і настрою громадянства.

До цього ж часу відноситься і початок свідомої літературної творчості батька. Почалася вона з перекладу байок Крилова та віршів Пушкіна.

Не буду описувати тих часів юнацького батькового життя, він сам докладно про це згадує в своїх спогадах. І батько, і дядько відразу ж вступили в університеті до української громади. На перших зборах цієї громади було вирішено й «credo» молодої громади. «На этой сходке решено было единогласно, что малорусский народ составляет особую национальность, – пише батько, – богатую всеми данными для культурного развития и участия полным голосом в славянском концерте, что честный, сознательный малоросс должен отдать все свои душевные силы для поднятия в народе самосознания и развития, что в политических и социальных стремлениях он исповедует те же идеалы, что и передовые его братья великороссы, и что с лучшими партиями этих передовых сил он солидарен».

Ця хвиля цілком захопила батька та його друга і брата, М. Лисенка: «Мы завертелись в водовороте сходок, в буре политических дебатов, в разных представительствах в отстаивании прав своей народности».

В. Б. Антонович, П. І. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський та інші належали до старшого покоління, коли батько вступив до університету, вони вже кінчали його.

«Наближалося польське повстання, – оповідав нам про ті часи П. І. Житецький, ми, студентство, знали, що не сьогодні – завтра воно вибухне і збираючись на нараду обмірковували питання, – як же нам поставитись до цього? Коли Київ буде взятий ляхами, чи ж ми стоятимемо осторонь? Ми, заступники народу, господарі цього краю? Отже, постановлено було організуватися, закріпити зв’язки з народом і укласти проект конституції України. Ми, я, Антонович, Михальчук й інші почали зав’язувати зв’язки з київським дрібним міщанством. Ходили на Поділ, на Кожум’яки, на Гончари, браталися, кумалися і вели скрізь широку агітацію. Їздили балагурами, спинялися по корчмах, по заїздах, де збиралося багато народу, агітували і там і т. ін. Укладено було проект конституції». П. І. Житецький докладно розповідав про нього. Я не пригадую зараз пунктів того проекту, – але в загальних рисах цю конституцію було складено на засадах Кирило-Мефодіївського братства.

Така ж агітація провадилася і у недільних школах, в яких брали жваву участь і батько, і дядько. Крім того тоді ж складалися популярні книжечки (метелики) для народу. І в цій праці батько брав активну участь.

Побіжно згадаємо тут і про комічні протести проти «панства і укладу буржуазного життя», що страшенно тішили молодь. Я добре пам’ятаю, як розповідав нам про цю подію батько. Був в університеті такий «вічний студент» прізвище його, здається, було Ксендзюк. Цей запеклий протестант протест свій запроваджував дуже своєрідно в життя: вбирався він в українську одежу, просту, селянську, – тяжинові штани, грубу сорочку, свитку і чоботи, щедро вимазані дьогтем. Купував в опері, в першому рядку партеру квиток, сміло проходив по партеру і займав своє місце. Звичайно, шикарна публіка починала обурюватись, генерали протестували, дами затуляли носа пахучими хусточками, в театрі здіймався гомін, з’являлися капельдинер, закипав скандал… Ксендзюк обстоював своє право на місце, гальорка брала гарячу участь в події. Звідти неслись оплески, з партеру злісне шикання. Сусіди Ксендзюка демонстративно виходили з партеру під голосні вигуки гальорки, а на ранок тільки й мови було, що про вчорашню подію в театрі.

Травня 1861 р. привезли до Києва труну з останками геніального поета України Т. Г. Шевченка. Молодь вже заздалегідь знала про це і лавами посунулась на зустріч дорогій труні. Про цю зустріч писалося багато. Батько був одним з організаторів її. Молодь випрягла коні і самотужки повезла труну, а в корні, як найвищий на зріст, ішов батько. По дорозі на перехрестях вулиць виступали з палкими промовами студенти, серед цих промовців був і батько. Молодь провела труну аж до самого Канева. Цей похорон залишив глибокий слід в душі батьковій:

«Красувалась весна, розцвітали садки,

Як ми батька в останнє встрічали,

Коли нам молодим, серце рвало в шматки

Од великої туги-печалі.

 

І клялись ми ховать в серці твій заповіт,

Возлюбить щирим серцем голоту…

Сподівалися ми, що словес твоїх світ

Незабаром осяє темноту…

 

Заповіт Тарасів додержав батько в своєму серці аж до останньої хвилини свого життя…»

 

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Одноклассники
Top