Музей видатних діячів української культури

Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького






«Сторінки минулого» уривок спогадів Людмили Старицької-Черняхівської про батька

 

„Хай не згасне у ваших серцях любов до України та її народу, яка зігрівала мене все моє життя…”. З такими словами у духовному заповіті звертався до нащадків Михайло Петрович Старицький – визначний український драматург, поет, прозаїк, перекладач, громадський діяч, один із засновників українського професійного театру. На сьогоднішній день про письменника написано чимало, науковці і публіцисти приділяли значну увагу його громадській і театральній діяльності, історії написання його творів. Але для більшості читачів залишається маловідомими обставини, у яких зростав майбутній письменник. Хоч саме в ті роки відбулися події, що повністю змінили життя драматурга. У фондовій колекції Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького зберігаються до цього часу неопубліковані спогади про драматурга його середньої доньки, Людмили Старицької-Черняхівської, з яких ми можемо дізнатися про те, яким же було дитинство Михайла Старицького. Звичайно у обмеженому просторі публікації неможливо подати повний текст спогадів, тому наведемо один з уривків, що розкриває маловідомі факти про дитинство письменника.

«В цих коротких згадках про мого батька М. П. Старицького я не маю на меті давати повну біографію його. Я згадую лише деякі моменти з його мені відомого життя. Тішу себе надією, що вони придадуться майбутньому дослідникові.

Тихо несе свої прозорі води невеличка річка Сула в широке бистре Дніпро. На межі  колишнього Кременчуцького та Золотоношського повітів Сула круто повертає на південь. Саме в цьому місці розташувалося два мальовничих села: Галицьке (правий берег) та Кліщенці (лівий берег). З давніх давен уподобав собі цю місцевість нащадок колишнього поплічника Богдана Хмельницького Лисенко-Вовгура. Мй дід, Віталій Романович Лисенко, згадував, що старша лінія Лисенків колись оселилася на Чернігівщині. Отже, якийсь з них перебрався на берег Сули. Родинна пам’ять сягала лише до діда мого діда. Після його смерті сини поділили між собою маєток: одному, Романові, дісталися землі по правому берегу Сули (село Галицьке)., другому, Осипові – по лівому, Кліщенці.

Під самими Кліщенцями Сула поділяється на два рукави – Сула та Сулище. Між берегом та островом була гребля, а між островом та другим берегом міст, дуже хиткий, тим-то і прозвали його «Чортів міст». Недалеко від цього місця, на горбочку проти церкви і жив мій прадід, Захарій Осипович Лисенко… Дочка його, Настасія Захарівна, була матір’ю мого батька.

За свою матір батько нам частенько розповідав, була вона дуже гарна на вроду, надзвичайно добра і тиха, та співала чудово українських пісень. Свого ж батька тато майже не пам’ятав, він умер від апокаліптчного удару, коли батькові не було і п’яти років. Петро Іванович Старицький служив в уланах і, як згадував мій дід, вславився на весь повіт лише своїми надзвичайно тонко гаптованими носовими хусточками. Ознака, звичайно, невелика.

Наймолодші роки свої батько проводив у свого діда, Захара Осиповича. Він згадує про них у своїх спогадах. Малому хлопцеві здавалися дуже привабливими околиці дідового села. Та вона справді такими були і є по сей час. Зразу вниз за водою лівий берег Сули підвищувався і переходив навіть у справжні високі кручі біля села Матвіївка, воно теж колись належало батьковому дідові. За Кліщинцями здіймався крутий узвіз. На досить високій горі знов розходилися два шляхи: в один бік на Золотоношу, в другий – на Вереміївку, село на березі Дніпра. Село Вереміївка було стародавнє. За старих часів воно було селищем колишніх запорожців. Я згадую тут за нього тому, що і це село відігравало чималу роль у національній свідомості покійного батька. Кожного разу як приїздив він додому Дніпром, мусив проїздити через це село. Молоді ще студенти – батько та дядько (М. Лисенко) завжди зупинялися на якийсь час у Вереміївці, отже у них там були знайомі між селянами. Обидва часто згадували про це село, згадували, як їм старі люди розповідали за Запоріжжя, як співали їм пісні та думи. Я вже після батькової смерті була і в Галицькому, і в Кліщенцях, і, звичайно проїздила і через Вереміївку; мене теж вразило це село такі там були типові люди, справжні козаки: високі, міцні, на диво гарні. Оце ті околиці в яких промайнуло раннє дитинство батькове. Тут у Кліщенцях він і навчився і першої грамоти.

Вже пізніше, коли батькові було вісім-дев’ять років, він жив із своєю матір’ю та бабунею в родовому селі його батька, в Лебехівці (колишнього Кременчуцького повіту). Про цей період свого життя батько згадує у напівбіографічному оповіданні «Пан Капітан». На цей час вже помер і його дід, і сестра та брати, він залишився один у матери. Тут він жив в цілком жіночому товаристві: три жінки (мати, бабуня та няня) піклувалися ним і добренько таки пестили дитину.

Коли ж хлопчик дійшов літ і його приготували до першого класу матір та бабуня (з першою він проходив мову, арифметику та географію, друга вчила французької мови і грати на клавесинах), настав час везти дитину до школи. Самі мусили вирішити питання, куди везти Мішу. Його було записано до пажеського корпусу, тим-то треба було везти дитину до Петербурга. Але в матері, Анастасії Захарівни, тяжко боліло серце: син – це була єдина її втіха. На нараду з приводу дальшої освіти хлопця закликано було старшого родича, брата у перших самої Настасії Захарівни, Віталія Романовича Лисенка. Він і сам військовий, доводив жінкам, що треба везти хлопця до Петербурга, але тут у нараду несподівано втрутилася стара нянька. Вона дуже любила свого вихованця і, знати, мала, добрий розум, бо енергійно запротестувала проти такого плану: «Та нащо дитину мордувати? Бог з нею, з тією службою».

Її енергійний протест поклав край усім сумнівам, і мати відезла хлопчика до Полтавської гімназії.

Батьків дід, Захарій Осипович Лисенко, скінчив перший шляхетний корпус, служив при Катерині ІІ та Павлі І, потім ратником відбув «отечественную» війну і палким прихильником Вольтера. Бабуня, як згадує батько в своїх спогадах, світоглядом,звичками і мовою мало чим відрізнялася від селянської поштивої баби. Дитячі роки батька були напоєні українською народною поезією і культурою… То були сорокові роки минулого століття – доба, насичена згадками минулого. По руках,ще ходили у списках старовинні літописи українські, хронічки козацькі – Гребянки, Велички, «Історія Русів» тощо. Всі вони видруковані тільки в 1846–46рр. Ті давні документи переховувалися в родинах. Напр[иклад] М. Масимович здобув у 1850 р. у А. Я. Стороженка книгу реєстрів війська запорізького з власноручними підписами Б. Хмельницького, Івана Виговського. Старовинний список «Літопису Самовидця» добув М. Максимович у 1853 р. у Митрополита Євгенія. А літопис Самуїла Величка, який переховувався у відомого депутата Гр. Полетики, придбав у другій половині ХІХ ст. у спадкоємців Судісників.

Живий зв’язок з минулим ще не було перервано. Квітка-Основ’яненко згадує, наприклад, що у його батька був А. Головатий, який співав багато старовинних дум і розповідав про старовину. Максимович оповідає про ті веселі бесіди, що відбувались у дворі останнього сотника Бубнівської сотні. У тих бесідах брала участь уся сотенна старшина. Співали старовинні пісні: «Ідуть ляхи, шумлять шляхи, козаченьки тиха. Стережіться вражі ляхи, бо буде вам лихо!».

Згадували старовину, нарешті перед сотниковим будинком ставили гармату і колишня сотникова хорунжа, Марія Красничка, сідала на гармату, поправляла намітку на голові, брала запальний фітіль, весело гукала вся бесіда похваляючись над ворогами: ляхами і сотенна хорунжа палила з гармати, посилаючи бомби за Дніпро і уявляючи, що знову воюють з Польщею і т. д. Ось та стихія в якій зростав малий М. Старицький».

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Одноклассники
Top