Музей видатних діячів української культури

Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького






«Роман – але не з Крутами» або Де загинув Костянтин Велігорський

20937710_845656655590926_1625172431_n

До Вашої уваги наукове розслідування старшого наукового співробітника Інституту української археографії й джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, кандидата історичних наук Михайла Ковальчука «Роман — але не з Крутами».

 

На сторінках щоденника Вероніки Черняхівської неодноразово під іменем „Кока” згадується Костянтин Велігорський – молодий чоловік, з яким вона була знайома в 1917 – 1918 рр. Як можна зрозуміти із щоденникових записів, К. Велігорський був артилеристом російської армії й щонайменше станом на 1917 р. деякий час перебував на фронті Першої світової війни. Після повернення до Києва, він неодноразово бував у домі Черняхівських, а 6 січня 1918 р.* виїхав на боротьбу з більшовиками. Після від’їзду К. Велігорського, Вероніка тривалий час не мала жодних звісток про його долю. У щоденникових записах вона висловила припущення, що адресований їй лист від К. Велігорського міг потрапити до чужих рук або ж „міг бути спалений більшовиками”. Лише у серпні 1918 р. В. Черняхівська дізналася, що К. Велігорський загинув 30 січня 1918 р.

Оскільки назва міста, до якого виїхав К. Велігорський, у щоденнику В. Черняхівської затерта, це дало привід окремим сучасним публіцистам стверджувати, що він поїхав до станції Крути, де й загинув у бою з більшовиками. Але уважне вивчення матеріалів, які зберігаються в фондах Музею видатних діячів української культури – щоденника В. Черняхівської й листа К. Велігорського до В. Черняхівської від 7 січня 1918 р. – дозволяють дійти зовсім іншого висновку.

Як свідчать щоденникові записи В. Черняхівської, К. Велігорський поїхав не на фронт Першої світової війни, де залишалися частини російської діючої армії: „Я вірю, що з Кокою нічого поганого не станеться: на фронті все таки більший ріск…” Шлях молодого чоловіка натомість пролягав до міста, яке В. Черняхівська в щоденнику скорочено називає „Н-к” або ж „Новоч”. Назву цього населеного пункту, згодом затерту авторкою щоденника, все ж можна розібрати. Це – Новочеркаськ.

Наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. Новочеркаськ був місцем осідку донського козачого уряду на чолі з генералом А. Каледіним, який не визнав більшовицької влади. Вже з листопада 1917 р. в місті формувалася Добровольча армія, для боротьби з більшовиками і „відновлення ладу” в Росії. Саме сюди стікалися з різних куточків колишньої імперії всі, хто прагнув зі зброєю в руках боротися з більшовицьким режимом. Зокрема, на поповнення Добровольчої армії прибувало багато молоді – студентів, юнкерів, молодших офіцерів.

„То, що Кока не хоче лишитись тут, в тилу, ставить його дуже високо в моїх очах – от де видно благородство души – волію краще ріскувати життям, ніж бути трусом і ховатись,” – записала Вероніка Черняхівська до щоденника 4 січня 1918 р. Зміст листа, написаного К. Велігорським до В. Черняхіської вже в дорозі, підтверджує цю рішучість молодого чоловіка. Водночас, пишучи про себе в третій особі, він не приховує від В. Черняхівської гіркоти від розлуки з нею: «Что же касается бедного и злого мальчика, то, увы, он слишком часто вспоминает о той, которая так далеко от него». Одразу зазначимо: версію про те, що молодий чоловік долучився до військ УНР, але при цьому вирішив справити враження на онуку видатного українського письменника повідомленням про те, що їде до російських добровольців на Дон, ми не розглядаємо. Не лише очевидна логічна суперечність, але й сердечні відносини, які пов’язували цих двох молодих людей, роблять таке припущення, м’яко кажучи, недоречним.

Як свідчать записи в щоденнику В. Черняхівської, К. Велігорський мав їхати з Києва „з ешелоном козаків”. У вже згаданому листі К. Велігорський оповідає, як внаслідок родинних обставин його від’їзд ледь не довелося відстрочити: 4 січня він навіть забрав свої речі з ешелону, але уже ввечері 5 січня знову „летел на вокзал к казачьему эшелону”, щоб наступного дня таки виїхати до місця призначення.

Про яких саме козаків йдеться? Офіційно запроваджена у війську УНР назва „козак” ще не встигла прижитись серед сучасників. Крім того, український фронт проти більшовиків у цей час пролягав у районі залізничної станції Бахмач на Чернігівщині, де війська Центральної Ради тримали оборону проти червоних в напрямку Сновська й Ворожби. Оскільки більшість вояків київської залоги не бажала вирушати проти більшовиків, єдиною підмогою для оборонців Бахмача на початку січня 1918 р. став бойовий курінь 1-ї Української юнацької військової школи (який виїхав на фронт без жодних затримок на київському вокзалі). Через три тижні ці юнаки разом з іншими українськими відділами будуть змушені відступити до ст. Крути, де й дадуть бій ворогові. Але водночас, залізницями України в цей час проходив інтенсивний рух ешелонів з російськими козаками, які прямували з фронту в запілля. Упродовж грудня 1917 – початку січня 1918 рр. лави діючої армії залишили 5-та й 6-та Донські, частини 2-ї Зведеної козачих дивізій. Частина цих військ прямувала на Дон через Київ. Затримка у транспортуванні козаків виникла лише на початку січня, коли уряд УНР офіційно заявив про тимчасове призупинення пересування козачих частин з фронту в запілля. Але після кількаденної паузи, козачі ешелони продовжили свій шлях додому.

У листі до В. Черняхівської К. Велігорський описує атмосферу, в якій йому довелося здійснювати свою подорож: „Сквозь густой синий дым махорки виднеются физиономии, которые горланят на весь вагон: они поют что-то и стараются перекричать друг друга. Рядом со мной уныло и монотонно пищит балалайка. Тут не играют в карты… Пока путешествие протекает благополучно. Отношение со стороны казаков самое милое и доброжелательное. Не говоря о том, что оставили при мне погоны, они угощают своим обедом и семечками… Единственно, что угнетает – это слишком медленное продвижение вперед”.

Що важливо, К. Велігорський у листі відзначає: „Я до сих пор не знаю нашего маршрута. Одни говорят, что поедем через [назву затерто – прим. М. К.], другие говорят обратное”. Залізнична гілка, яка з’єднувала Київ і Бахмач, не мала вузлових залізничних станцій – тож звернути кудись з цього маршруту було неможливо. Натомість шлях козаків на Дон пролягав через вузлові залізничні станції, найбільшими з яких були Полтава, Катеринослав, Олександрівськ. І потреба об’їхати той чи інший населений пункт нерідко виникала, оскільки місцеві „революційні” організації могли чинити перешкоди козачим ешелонам. Саме так сталося з 1-ю Кубанською козачою дивізією, яку протримали два дні в Полтаві. Про подібні інциденти козаки знали й побоювались. Російський генерал А. Богаєвський, якому в цей час довелося мандрувати потягом з Києва до Новочеркаська, так передав цей настрій: „При таком положении проехать на Дон прямым путем из Киева было очень трудно. Поезда ходили крайне нерегулярно. Было много случаев, когда большевики захватывали их и расстреливали всех, кто казался им подозрительным”.

Як випливає із записів у щоденнику К. Черняхівської, К. Велігорський залишив Київ щонайменше на кілька місяців. „Буду чекати весни, – записала вона 4 січня 1918 р. – Кока казав, що постарається приїхати в травні в Київ”. Про це ж пише і К. Велігорський у листі: „Что касается меня, то буду ужасно доволен новым годом, если он разрешит мне в мае увидеть Рону”. Немає потреби доводити, що захисники української держави, які їхали на фронт проти більшовиків під Бахмачем, навряд чи мали підстави для подібних слів. Навіть елементарний принцип ротації військових сил давав надію багатьом з них уже найближчим часом бодай тимчасово повернутись до Києва. Натомість потенційні учасники російських антибільшовицьких формувань наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. їхали на Дон на невизначений строк, цілком усвідомлюючи складність завдання «відродження» Росії в тодішніх воєнно-політичних реаліях.

Написаний К. Велігорським 7 січня лист став єдиною звісткою, яку К. Черняхівська отримала від нього після від’їзду. Як свідчать щоденникові записи, упродовж наступних місяців К. Черняхівська не мала сумніву, що молодий чоловік знаходиться в Росії. 29 березня 1918 р. вона розмірковує на сторінках щоденника про гіпотетичну долю листа, який К. Велігорський міг написати їй з Ростова. При цьому В. Черняхівська додає: „Тільки біда в тим, що ми тепер в Германії, і листи з Росії, мабуть, не доходять…” За кілька днів у щоденнику з’являється ще один запис: „Але ми тепер – Германія, а він в Россії, і не приїде, не схоче…”

Як свідчать записи у щоденнику В. Черняхівської, лише наприкінці серпня 1918 р. Вона довідалась, що К. Велігорський загинув 30 січня 1918 р. (за новим стилем). Обставини його смерті не знайшли відображення на сторінках щоденника. Зазначимо, що в січні 1918 р. Добровольча армія вела бойові дії проти радянських загонів в районі Ростова й Новочеркаська. Цілком ймовірно, що молодий чоловік загинув саме під час цих боїв.

Можна зрозуміти, чому родичі двічі заарештованої за часів радянської влади В. Черняхівська намагалися затерти згадки про Новочеркаськ у щоденнику. Самої лише цієї назви було достатньо, аби радянський слідчий зрозумів, що К. Велігорський поїхав на Дон боротися проти комуністичного режиму. Близьке знайомство В. Черняхівської з активним учасником білого руху в 1917 – 1918 рр. лише поглибило б її «провину» в очах приспішників радянської тоталітарної системи.

Спотворення реальної картини історичних подій нерідко має місце й в наші дні. Так, у 2007 р. в українському інформаційному періодичному виданні «Фокус» з’явилася публікація під назвою «Роман с Крутами», автор якої висловив нічим не обгрунтоване припущення про те, що К. Велігорський приєднався до військ УНР й загинув у бою під Крутами*. Сповнена фактологічних помилок, ця публікація може вважатись прикладом неуважного й невмілого поводження з історичними джерелами. Як свідчить натомість аналіз першоджерел, К. Велігорський виїхав до Новочеркаська, аби приєднатися до російських антибільшовицьких військових формувань. Він загинув за невідомих обставин, які проте не мали жодного відношення до бою під Крутами.



* Тут і далі всі дати подано за новим стилем, крім окремо зазначених.

* Режим електронного доступу: https://focus.ua/news/275/

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Одноклассники
Top