Музей видатних діячів української культури

Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького





Музей «Іван Франко і Київ»: Персоналії

Франко Іван Якович (псевд. та крипт.: Джеджалик, Іван Живий, Ів. Фр., І. Ф., Мирон, М***, A paulo, Myron, Non severus, Stefan Malewski, Vivus і ін.; 27.VIII. 1856 – 28.V. 1916) – видатний український письменник, літературознавець, етнограф, фольклорист, перекладач, журналіст, видавець і громадсько-політичний діяч.

Народився в с. Нагуєвичі (тепер Дрогобицького р-ну, Львівської обл.). Навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах (в останньому 1893 р. захистив докторську дисертацію під керівництвом В. Ягича). Редактор і видавець часописів «Друг» (1877), «Громадський Друг», «Дзвін», «Молот» (спільно з М. Павликом; усі – 1878), «Світ» (спільно з І. Белеєм; 1881–1882), «Зоря» (1886; неофіційний редактор), «Народ» (спільно з М. Павликом; 1890–1895), «Хлібороб» (1891), «Житє і Слово» (1894–1897), «Громадський Голос» (1896–1897), «Літературно-Науковий Вісник» (спільно з М. Грушевським, В. Гнатюком; 1898–1907). Окрім того, друкувався в часописах «Правда», «Діло», «Зоря», «Буковина», «Дзвінок», «Записки НТШ», «Кіевская Старина», «Praca», «Kraj», «Prawda», «Przegląd Społeczny», «Przyjaciel Ludu», «Kurjer Lwowski», «Kwartalnik Historyczny», «Archiv für slavische Philologie», «Die Zeit» та ін. Упорядник і видавець творів Т. Шевченка, А. Свидницького, С. Руданського, В. Шекспіра (у перекладі П. Куліша), Ю. Федьковича й ін. За участі І. Франка було видано альманахи «Веселка» та «Перший вінок» (обидва – 1887). Один із засновників та лідерів Українсько-руської радикальної партії (1890), згодом – Національно-демократичної партії (1900). Голова філологічної секції НТШ (1898–1908), дійсний (з 1899 р.) та почесний (з 1904 р.) член НТШ. Почесний доктор (з 1906 р.) Харківського університету.

Літературна спадщина І. Франка багатогранна. Він є автором поетичних збірок «Баляди і роскази» (1876), «З вершин і низин» (1887; друге вид. 1893), «Зів’яле листя» (1896; друге вид. 1911), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911), «Із літ моєї молодості» (1914), поем «Панські жарти» (1887), «Смерть Каїна» (1889), «Похорон» (1899), «Іван Вишенський» (1900), «Мойсей» (1905) тощо. Прозовий доробок І. Франка налічує понад сто оповідань, що увійшли до збірок «В поті чола» (1890), «Obrazki galicyjskie» (1897), «Полуйка і інші бориславські оповідання» (1899), «Добрий заробок і інші оповідання», «Панталаха і інші оповідання» (обидві – 1902), «Маніпулянтка і інші оповідання» (1904), «На лоні природи і інші оповідання» (1905), «Батьківщина і інші оповідання» (1911), «Рутенці» (1913) та ін., а також десять романів і повістей («Петрії і Довбущуки», «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Boa constrictor», «Не спитавши броду», «Лель і Полель», «Основи суспільності», «Для домашнього огнища», «Перехресні стежки», «Великий шум»). Перу І. Франка належить і низка творів у різних жанрах драматургії – соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), історична – «Сон князя Святослава» (1895), комедії «Рябина» (1886) та «Учитель» (1896), п’єси «Будка ч. 27» (1893), «Кам’яна душа» (1895) тощо.

Науковий доробок Франка-літературознавця охоплює майже всі періоди розвитку письменства – від його початків до сучасної критикові літератури. Серед найвизначніших історико-літературних праць ученого – розвідки «Іван Вишенський і єго твори», «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і єго літературна історія» (обидві – 1895), «Св. Климент у Корсуні» (1902–1905), стаття для енциклопедичного словника Брокгауза й Ефрона «Южнорусская литература» (1904) та «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910). У галузі фольклористики митець відомий передусім такими працями, як «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1886), «Дві школи в фольклористиці» (1895) та фундаментальними «Студіями над українськими народними піснями» (1913). Учений упорядкував і видав 3-томний корпус «Галицько-руських народних приповідок» (1901–1905; 1908; 1910), а також 5-томний корпус «Апокрифів і легенд з українських рукописів» (1896; 1899; 1902; 1906; 1910), де проявив себе як глибокий знавець першоджерельного матеріалу. Окрім того, І. Франкові належить чимало публікацій на соціально-політичні, економічні, історичні й мовознавчі теми, а також художніх перекладів, зокрема цілої низки творів літератури Стародавнього Сходу, античних авторів (Софокла, Алкея, Сафо, Вергілія, Горація, Овідія, Менандра, Апулея та ін.), Данте, Й. В. Гете, Г. Гейне, В. Гюго, Е. Золя, П. Верлена, Д. Г. Байрона, П. Шеллі, В. Шекспіра, М. Твена, А. Міцкевича, А. Асника, В. Гомуліцького, К. Гавлічека-Боровського, Я. Неруди, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Чернишевського, М. Салтикова-Щедріна, М. Некрасова й ін.

Родина:

Франко (Хоружинська) Ольга Федорівна (1864–1941) – видавець, фольклорист, перекладач, громадська діячка. Дружина І. Франка. Навчалася в Харківському інституті шляхетних дівчат, на Вищих жіночих курсах у Києві. Допомагала чоловікові в літературній та видавничій праці. Авторка статті «Карпатські бойки і їх родинне життя» в жіночому альманасі «Перший вінок» (1887), спільно з І. Франком видавець журналу «Житє і Слово» (1894–1897), на сторінках якого, серед іншого, публікувалися й фольклористичні записи О. Франко. Її коштом було надруковано прозову збірку І. Франка «В поті чола» (1890). І. Франко присвятив О. Франко поезію «Моїй дружині» (1887), поетичну збірку «З вершин і низин» (1887).

Франко Андрій Іванович (1887–1913) – класичний філолог, етнограф, фольклорист, перекладач. Син І. Франка. Навчався на філософському факультеті Львівського університету. Автор розвідки «Григорій Ількевич як етнограф» («Записки НТШ», 1912, т. 109–111). Допомагав батькові в літературно-науковій праці, у впорядкуванні фольклорно-етнографічних матеріалів, що увійшли до 3-томного збірника «Галицько-руських народних приповідок» (1901–1905; 1908; 1910), виконував обов’язки його літературного секретаря, допомагав вести каталог особистої бібліотеки протягом 1908–1913 рр. Супроводжував І. Франка в подорожах до Криворівні, Ловрана (узбережжя Далматії), Києва й ін.

Франко Тарас Іванович (1889–1971) – класичний філолог, перекладач, літературознавець, письменник, педагог, аматор живопису. Син І. Франка. Навчався у Львівському та Віденському університетах. Автор низки віршів і переспівів з античної літератури. Голова Літературно-мистецького товариства імені І. Франка в Харкові (з 1921 р.), директор Львівського літературно-меморіального музею І. Франка (1948–1949), науковий співробітник Інституту літератури АН УРСР (1950–1963). Автор розвідки «„Лис Микита”, критичний розбір поеми Івана Франка» (1937), дисертації «Іван Франко і Борислав» (1953), збірок «Про батька. Статті, спогади, розповіді і нариси» (1956; 1964; 1966) і «Великий Каменяр» (1966), упорядник низки недрукованих творів І. Франка. Перекладав твори батька з польської мови, брав участь у підготовці 20-томного зібрання творів І. Франка (1950–1956).

Франко Петро Іванович (1890–1941) – письменник, педагог, хімік, журналіст, видавець, перекладач, військово-громадський діяч. Член НТШ. Син І. Франка. Навчався у Львівському політехнічному інституті. 1913 р. у Відні організував видавництво «Франко-Син і спілка». Співорганізатор «Пласту», організатор авіаційного полку УГА (1919). Перший директор Львівського літературно-меморіального музею І. Франка (1940–1941). Автор низки прозових творів та збірок, епілогу до незавершеного роману І. Франка «Борислав сміється» (1922), драматичної переробки за сюжетом цього ж твору (1930), інсценізацій батькових творів «Без праці» (1930), «Захар Беркут» (б. р.). Переклав поеми І. Франка «Мойсей» та «Іван Вишенський» польською мовою. Залишив книжку спогадів про батька «Іван Франко зблизька» (1937).

Франко Анна Іванівна (1892–1988) – письменниця, громадська діячка, мемуаристка. Донька І. Франка. Навчалася в жіночій учительській семінарії у Львові, на курсах сестер милосердя в Києві. 1948 р. емігрувала до Канади. Друкувалася у вінніпезьких часописах, популяризувала творчість І. Франка в Канаді. У 1967-му та 1971-му роках побувала в Україні, надала велику допомогу у створенні меморіальної частини експозиції Львівського літературно-меморіального музею І. Франка. Залишила спогади «Іван Франко і його родина» (1956), «Ольга Франко в правдивім світлі» (1960), «Як учив і виховував Іван Франко нас, своїх дітей» (1957), низку оповідань, нарисів і франкознавчих статей.

Франко Зеновія Тарасівна (1925–1991) – учена-філолог, публіцист, громадська діячка. Онука І. Франка, донька Т. Франка. Навчалася у Львівському університеті та аспірантурі Інституту мовознавства імені О. О. Потебні АН УРСР. Авторка посібника «Мова творів І. Франка» (1958), монографії «Граматична будова українських гідронімів» (1979), низки розвідок з ономастики, популярних мовознавчих брошур, співукладач «Словника гідронімів України» (1979) й ін. Понад 80 розвідок і рецензій З. Франко присвячені творчості діда, його родині та оточенню. Серед окремих праць – монографія на «задану згори» тему «Іван Франко – непримиренний борець проти українського буржуазного націоналізму» (1952), збірка нарисів «Увінчаний шаною» (1981), упорядкування та редагування збірників франкознавчих документів і матеріалів (1956, 1966), а також (спільно з М. Василенком) збірки творів І. Франка «Мозаїка» (2001).

Франко Роланд Тарасович (1932 р. н.) – учений-інженер, дипломат, громадський діяч. Онук І. Франка, син Т. Франка. Навчався у Львівському та Київському політехнічних інститутах, аспірантурі Інституту автоматики УРСР. Співавтор розвідок «Автоматизация производственных процессов на открытых горных разработках» (1972), «Автоматизовані системи у промисловості» (1973) й ін. В. о. голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені О. Гончара (з 2011 р.). Популяризатор творчості І. Франка, автор низки статей та інтерв’ю про діда, спогадів про його родину. Один з ініціаторів створення Літературного музею Івана Франка на Дніпрі в с. Халеп’я Обухівського району Київської області, співзасновник літературного конкурсу імені Івана Франка серед школярів Дрогобиччини (2011).

Оточення:

Антонович Володимир Боніфатійович (1834–1908) – український історик, археограф, етнограф і громадський діяч. Навчався в Київському університеті Св. Володимира, згодом професор історії цього університету. Один з організаторів і чільних діячів Старої громади, голова Історичного товариства Нестора Літописця, почесний член НТШ. З І. Франком познайомився у Львові, листувався з ним, від імені київської Громади вів переговори щодо видання у Львові спільного з наддніпрянцями часопису.

Арабажин Костянтин (Кость) Іванович (1866–1929) – український і російський письменник, літературознавець, журналіст. Навчався в Київському університеті Св. Володимира. Листувався з І. Франком, з яким, імовірно, познайомився в Києві. Разом з І. Франком та ін. брав участь в українській студентській мандрівці Поділлям у серпні 1885 р. Завдяки І. Франкові дебютував того ж року у львівській «Зорі». На запрошення К. Арабажина  І. Франко опублікував 1899 р. кілька кореспонденцій у петербурзькій газеті «Северный Курьер».

Бандрівський Кароль (1855–1931) – правник, податковий службовець у Львові. Навчався разом з І. Франком у Дрогобицькій гімназії, під час навчання у Львівському університеті певний час мешкав з ним на одній квартирі. З початку 1900-х років К. Бандрівський опікувався фінансовими та майновими справами І. Франка, був офіційно призначеним опікуном його неповнолітніх дітей. Брав участь в укладанні І. Франком заповіту 30 березня 1916 р., опікувався його виконанням. Залишив «Спогади про Франка-школяра».

Белей Іван Михайлович (1856–1921) – український публіцист, редактор, критик і перекладач. Навчався у Львівському університеті. Член редакції часопису «Друг» (1876–1877), разом з І. Франком та М. Павликом видавець серії популярних книг для народу «Дрібна бібліотека» (1878–1879). У 1881–1882 рр. спільно з І. Франком редагував журнал «Світ». Багаторічний редактор газети «Діло» (1883–1902) та літературного додатку до неї п. н. «Бібліотека найзнаменитіших повістей».

Брікнер (Брюкнер) Александр (1856–1939) – польський філолог-славіст. Член-кореспондент Польської та Петербурзької АН, професор Львівського та Берлінського університетів, дійсний член НТШ. Навчався у Львівському університеті, де разом з І. Франком відвідував семінари Ом. Огоновського. Листувався з І. Франком. І. Франко написав низку рецензій на наукові праці А. Брікнера з історії польської та російської літератур, гостро полемізував з ним із приводу кирило-мефодіївського питання. А. Брікнеру належить низка відгуків на розвідки І. Франка з історії давнього українського письменства.

Вовк Федір Кіндратович (1847–1918) – український етнограф, археолог і антрополог. Навчався в Одеському та Київському університетах. 1879 р. емігрував до Франції, де перебував до 1905 р. З 1907 р. приват-доцент, а з 1917 р. професор Петербурзького університету. Провадив досить інтенсивне листування з І. Франком у справах видавничих, наукових та обміну книжками. Наприкінці 1870-х – на початку 1880-х років виступав посередником у взаєминах І. Франка з київською Старою громадою.

Гнатюк Володимир Михайлович (1871–1926) – український етнограф, фольклорист, організатор наукової праці та громадський діяч. Академік АН УРСР, член-кореспондент Петербурзької АН. Секретар НТШ (з 1899 р.) та етнографічної комісії НТШ (з 1901 р.), а з 1916 р. її голова та редактор усіх її видань (з 1900 р.), зокрема близько 60-ти т. «Етнографічного збірника» та «Матеріалів для української етнології». Разом з М. Грушевським та І. Франком співредактор «Літературно-Наукового Вісника» (1898–1906), один з організаторів і редакторів «Українсько-руської видавничої спілки» (1899). Близький приятель І. Франка.

Грінченко Борис Дмитрович (1863–1910) – український письменник, перекладач, педагог, літературний критик, мовознавець-лексикограф, фольклорист, видавець, публіцист і громадський діяч. Засновник і перший голова київського товариства «Просвіта» (1906–1907). Редактор журналу «Нова Громада» (1906). Упорядник і редактор «Словаря української мови» (у 4-х т.; 1907–1909). 1881 р. дебютував у львівському журналі «Світ», що його видавали І. Белей та І. Франко. Був особисто знайомий з І. Франком, листувався з ним.

Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – український історик, письменник, політичний діяч, організатор української науки, редактор і публіцист. Закінчив Київський університет Св. Володимира. Професор історії у Львівському університеті (1894–1914). Голова історико-філософської секції НТШ (з 1894 р.), голова НТШ (1897–1913), до співпраці в якому залучив І. Франка, редактор «Записок НТШ» (1895–1913). 1898 р. разом з І. Франком заснував і редагував «Літературно-Науковий Вісник». Один з організаторів «Українсько-руської видавничої спілки» (1899), Товариства прихильників української науки, літератури і штуки (1904). Спільно з І. Франком один із засновників Національно-демократичної партії (1900). Голова Українського наукового товариства в Києві (1908), Української Центральної Ради (1917–1918), Президент УНР (1918), дійсний член УАН. Автор «Історії України-Руси» (у 10 т.; 1898–1937), «Історії української літератури» (у 5 т.; 1922–1927). Залишив спогади про І. Франка «Апостолові праці» (1926).

Дольницький Антін Августинович (1853–1953) – український журналіст, редактор, публіцист, правознавець і громадський діяч. Навчався у Львівському університеті. Член товариства «Просвіта» у Львові, дійсний член НТШ. Голова студентського товариства «Академический кружок» (1875–1876), членом якого був І. Франко, й головний редактор його друкованого органу «Друг», до редакції якого входив І. Франко та де друкував свої перші поетичні твори. Приятель І. Франка. Залишив «Спомини про Івана Франка» (1927).

Доманицький Василь Миколайович (1877–1910) – історик, літературознавець, редактор, публіцист і громадський діяч. Навчався у Київському університеті Св. Володимира. Один із засновників і редакторів видавництва «Вік», редактор першого повного зібрання творів Т. Шевченка (1907). Автор низки праць з історії України, розвідки «Критичний розслід над текстом “Кобзаря”» (1907), на яку І. Франко відгукнувся рецензією у «Записках НТШ». І. Франко листувався з В. Доманицьким у справі підготовки наукового видання творів Т. Шевченка (у 2 т.; 1908), виступив рецензентом його праць «Про Галичину та життя галицьких українців» (1909) і «Про Буковину та життя буковинських українців» (1910).

Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) – український історик, фольклорист, публіцист і громадський діяч. Брат Олени Пчілки, дядько Лесі Українки. Навчався в Київському університеті Св. Володимира, приват-доцент цього університету (з 1864 р.). Брав активну участь у діяльності київської Громади, з 1876 р. – на еміграції у Відні, Женеві, згодом Софії. Видавець збірника «Громада» (1878–1882). Професор Софійського університету (з 1889 р.). Справив великий вплив на формування світогляду І. Франка. Ідейний натхненник Українсько-руської радикальної партії (1890), активний співробітник її органу «Народ» (1890–1895), що його редагували І. Франко та М. Павлик. Вів інтенсивне листування з І. Франком, яке останній видав по смерті М. Драгоманова (у 2 т.; 1906, 1908).

Єфремов Сергій Олександрович (1876–1939) – український літературознавець, публіцист і політичний діяч. Навчався в Київському університеті Св. Володимира. Дійсний член НТШ, віце-президент ВУАН. Один з керівників видавництва «Вік», голова Комісії для видавання пам’яток новітнього письменства України. Діяч Української Центральної Ради. Був особисто знайомий з І. Франком, листувався з ним. Автор розвідки та спогадів про І. Франка – «Співець боротьби і контрастів» (1913; у вид. 1926 р. п. н. «Іван Франко»), «Зі спогадів про Ів. Франка» (1928).

Житецький Гнат Павлович (1866–1929) – український історик і літературознавець. Син П. Г. Житецького. Навчався в Київському університеті Св. Володимира. Член Історичної секції ВУАН, завідувач рукописного відділу Всенародної бібліотеки України, дійсний член НТШ. Познайомився з І. Франком у Києві, листувався з ним. Автор відгуку на окреме видання Франкової розвідки «Іван Вишенський і єго твори» (1895). Залишив спогади «Одруження І. Я. Франка» (1926).

Житецький Павло Гнатович (1836–1911) – український філолог, педагог і громадський діяч. Батько Г. П. Житецького. Навчався в Київській духовній академії, Київському університеті Св. Володимира. Член Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, київської Старої громади, дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця, член-кореспондент РАН, дійсний член НТШ, доктор російської словесності. Викладач Колегії Павла Галагана. І. Франко консультувався з П. Житецьким щодо історико-літературних питань, неодноразово відвідував його в Києві, високо поціновував його наукові праці.

Кобринська Наталя Іванівна (1855–1920) – українська письменниця, публіцистка і громадська діячка. Засновниця «Товариства руських женщин» у Станіславі (1884). Очолювала жіночий визвольний рух у Галичині, який підтримав І. Франко. Пізніше полемізував з Н. Кобринською щодо розуміння жіночої емансипації. Заходами Н. Кобринської й Олени Пчілки за редакцією І. Франка видано альманах «Перший вінок» (1887). Подружжя Франків гостило у Н. Кобринської в Болехові.

Комаров Михайло Федорович (1844–1913) – український бібліограф, лексикограф, літературний критик, фольклорист, публіцист, видавець і громадський діяч. Закінчив Харківський університет. Член Старої громади, один з організаторів одеської «Просвіти», у 1906 р. її голова, засновник видавничого фонду в Одесі. Дійсний член НТШ. Автор низки бібліографічних покажчиків української літератури, до яких входили й публікації І. Франка. Під час перебування в Одесі 1909 р. І. Франко на певний час зупинявся в М. Комарова, листувався з ним з 1886 р. та сприяв публікації його розвідок у галицьких виданнях.

Кониський Олександр Якович (1836–1900) – український письменник, публіцист, літературний критик і громадський діяч. Член полтавської і київської Громад, організатор недільних шкіл та громадських бібліотек. Один з ініціаторів заснування Товариства ім. Шевченка у Львові (1873), пізніше ініціатор перетворення його в наукове (1892). Неодноразово навідувався до Галичини у справі видання українських книжок, де познайомився з І. Франком, вів інтенсивне листування з ним на початку 1880-х років. На запрошення О. Кониського І. Франко уперше завітав до Києва в лютому 1885 р., де нав’язав широке коло контактів з київською Громадою.

Косач Петро Антонович (1841–1909) – український правник, дійсний статський радник, діяч київської Громади. Батько Лесі Українки. Навчався в Петербурзькому університеті та Київському університеті Св. Володимира. І. Франко гостював разом з родиною в маєтку П. Косача в с. Колодяжне на Волині 1891 р., був на його похороні в Києві 1909 р.

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864–1913) – український письменник і громадський діяч. Познайомився з І. Франком 1890 р. у Львові, листувався з ним; разом відпочивали в с. Криворівня на Гуцульщині. Автор біографічних нарисів «Іван Франко» (1900, 1907), останній з яких виголосив як реферат у чернігівській «Просвіті». Збирав кошти для хворого І. Франка в Чернігові. І. Франко високо цінував новелістичний талант М. Коцюбинського, на його запрошення взяв участь у літературному альманасі «З потоку життя» (1905).

Кравченко Уляна (Шнайдер Юлія; 1860–1947) – письменниця, педагог і громадська діячка. І. Франко сприяв творчому становленню Уляни Кравченко як поетеси, публікації її творів у журналі «Зоря» та окремих збірок поезій – «Prima vera», «На новий шлях». Листувалася з І. Франком із 1883 р., написала спогади про нього «Щирий друг і вчитель», «Пісні і квіти – для нього (Спогади про Івана Франка)».

Кримський Агатангел Юхимович (1871–1942) – український філолог, сходознавець, письменник, перекладач, історик, публіцист і громадський діяч. Навчався в Колегії Павла Галагана, Лазаревському інституті східних мов та Московському університеті. Дійсний член НТШ. Академік, неодмінний секретар, голова історично-філологічного відділення УАН. І. Франка пов’язували з А. Кримським довготривалі творчі й особисті контакти, приязні та довірливі товариські стосунки. Митці досить інтенсивно листувалися протягом 1890–1906 рр. Залишив спогади про І. Франка «Він з нами!» (1941).

Левицький Володимир Лукич (Василь Лукич; 1856–1938) – український журналіст, видавець і громадський діяч. Навчався у Львівському університеті. Дійсний член НТШ, почесний член «Просвіти». Належав до гуртка львівської академічної молоді, входив до редакційного комітету студентського часопису «Друг», в якому дебютував І. Франко (1874). Спільно з І. Франком та І. Белеєм упорядкував «Руську антологію» (1881). І. Франко високо цінував діяльність В. Левицького як редактора журналу «Зоря» (1890–1896). Листувався з І. Франком, залишив спогади «Іван Франко» та «Спомини про Івана Франка» (обидва – 1927).

Лисенко Микола Віталійович (1842–1912) – український композитор, етнограф, фольклорист, диригент, піаніст і громадський діяч. Навчався в Харківському та Київському університетах. Член київської Громади, голова Українського клубу. Підтримував зв’язки з багатьма західноукраїнськими діячами, в т. ч. з І. Франком, листувався з ним протягом 1885–1904 рр. Познайомився з І. Франком під час перебування останнього в Києві 1885 р., записав від нього понад два десятки мелодій народних пісень з Галичини. Поклав на музику низку поезій І. Франка.

Маковей Осип Степанович (1867–1925) – український письменник, літературний критик, журналіст, редактор, видавець, перекладач, педагог і громадський діяч. Навчався у Львівському та Віденському університетах. Доктор філософії, дійсний член НТШ. За сприяння І. Франка відбувся літературний дебют О. Маковея в журналі «Зоря» (1885). Разом з І. Франком і М. Грушевським член редколегії «Літературно-Наукового Вісника» (1897–1899), спільно з І. Франком та О. Колессою видавець повного зібрання творів Ю. Федьковича (у 4 т., 7 кн.; 1902–1910). Автор низки статей про І. Франка та перекладів його творів.

Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838–1918) – український письменник, публіцист, перекладач, літературний критик, мовознавець і педагог. Стаття І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування» викликала полемічний відгук І. Франка п. н. «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878). І. Франко схвально відгукувався про художню майстерність І. Нечуя-Левицького, живописність його стильової манери, однак не сприймав його мовознавчих міркувань. Письменники листувалися, зустрічалися в Києві та у Львові.

Огоновський Омелян Михайлович (1833–1894) – український філолог, письменник і громадський діяч народовського спрямування. Очолював кафедру руської словесності у Львівському університеті (з 1867 р.), професор Львівського університету, викладач І. Франка. Голова товариства «Просвіта» у Львові (1877–1894), дійсний член НТШ. Перший біограф і дослідник творчості І. Франка. І. Франко критикував О. Огоновського за бібліографічний метод його «Історії літератури руської» (у 6 т., 9 кн.; 1887–1893) та недооцінку явищ давньої літератури.

Олесницький Євген Григорович (1860–1917) – український адвокат, публіцист, редактор, перекладач і громадсько-політичний діяч. Навчався у Львівському університеті. Дійсний член НТШ, депутат Галицького крайового сейму, голова (1909) та почесний член товариства «Просвіта» у Львові. Спільно з І. Франком та І. Белеєм видавав «Русько-українську бібліотеку» (1878–1880), де, серед іншого, було опубліковано твори І. Франка. Листувався з І. Франком, автор спогадів про нього «З-понад четвертини століття. Картка з історії української університетської молоді» (1904). Був прототипом образу Євгена Рафаловича в романі І. Франка «Перехресні стежки» (1899).

Павлик Михайло Іванович (1853–1915) – український письменник, публіцист, літературний критик, бібліограф, редактор, видавець і громадський діяч. Навчався у Львівському університеті. Дійсний член НТШ. Спільно з І. Франком видавав журнали «Громадський Друг», «Дзвін», «Молот», «Товариш», «Народ», газету «Хлібороб». За ініціативою М. Драгоманова разом з І. Франком заснував Українсько-руську радикальну партію (1890). Автор першої франкознавчої бібліографії «Спис творів Івана Франка за перше 25-літє єго літературної діяльности. 1874–1898» (1898).

Попович (Боярська) Климентина Карлівна (1863–1945) – українська письменниця, педагог і громадська діячка. Була особисто знайома з І. Франком, листувалася з ним протягом 1884–1895 рр. І. Франко сприяв становленню К. Попович як поетеси та публікації її творів у львівських виданнях, присвятив їй вірш «Відповідь» (1884). Залишила «Спомини про Івана Франка» (1926).

Пчілка Олена (Косач Ольга Петрівна; 1849–1930) – українська письменниця, перекладач, публіцист, етнограф, фольклорист, редактор, видавець, педагог і культурно-громадська діячка. Мати Лесі Українки, сестра М. Драгоманова. За сприяння І. Франка у львівській «Зорі» побачила світ повість Олени Пчілки «Світло добра і любові» (1886). Спільно з Н. Кобринською за редакцією І. Франка видала жіночий альманах «Перший вінок» (1887). Листувалася з І. Франком. На запрошення Олени Пчілки 1891 р. подружжя Франків з дітьми гостювало в маєтку Косачів у с. Колодяжне на Волині.

Рошкевич Ольга Михайлівна (1858–1935) – перекладач, фольклорист і громадська діячка. Наречена І. Франка. Після Франкового арешту 1877 р. батьки О. Рошкевич заборонили їй контактувати з «проскрибованим». І. Франко присвятив О. Рошкевич свою першу збірку «Баляди і роскази» (1876) та низку поезій «Зів’ялого листя». О. Рошкевич переклала роман Е. Золя «Довбня», записала весільні пісні та обряди в с. Лолин (вийшли за редакцією І. Франка).

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1868–1941) – українська письменниця, перекладач, театральний і літературний критик, мемуаристка і громадська діячка. Познайомилася з І. Франком у Києві 1886 р., листувалася з ним. Дебютувала в альманасі «Перший вінок» (1887), що вийшов заходами Н. Кобринської та Олени Пчілки за редакцією І. Франка. Авторка низки рецензій на твори І. Франка, «Уривків спогадів про І. Франка» (1940).

Старицький Михайло Петрович (1840–1904) – український письменник, перекладач, театральний і культурний діяч. Навчався в Харківському та Київському університетах. Листувався з І. Франком. На прохання Л. Старицької-Черняхівської І. Франко написав статтю «Михайло П. Старицький» (1902), де високо підніс його значення для розвитку української поезії пошевченківської доби. Неодноразово відзначав заслуги М. Старицького як театрального діяча, сприяв публікації його творів у галицькій періодиці.

Стефаник Василь Семенович (1871–1936) – український письменник і громадський діяч. Посол до австрійського парламенту (1908–1918). Познайомився з І. Франком 1890 р. в Нагуєвичах, листувався з ним. І. Франко високо цінував новелістичну творчість В. Стефаника, означивши його як представника нової генерації в літературі. Залишив два варіанти спогадів про І. Франка – «Автобіографія» та «Каменярі. (Спомини)».

Сумцов Микола Федорович (1854–1922) – український фольклорист, етнограф і літературознавець. Член-кореспондент Петербурзької АН, академік ВУАН. Закінчив Харківський університет, професор цього університету (з 1888 р.). Листувався з І. Франком. Ініціатор обрання І. Франка почесним доктором російської словесності Харківського університету (1906), автор ювілейної статті, присвяченої 50-річчю від дня народження І. Франка (1906), та некрологу «Памяти И. Я. Франко» (1916) в газеті «Южный Край». І. Франко високо цінував наукові праці М. Сумцова.

Терлецький Остап Степанович (1850–1902) – український журналіст, адвокат, громадсько-політичний діяч, літературознавець і видавець. Навчався у Львівському та Віденському університетах. Голова товариства «Січ» у Відні (1874–1877). Був заарештований 1877 р. разом з І. Франком, А. та М. Павликами, Щасним Сельським і ін. нібито за участь у таємному соціалістичному товаристві, яке очолював М. Драгоманов. І. Франко написав спогади «Д-р Остап Терлецький. Спомини і матеріали» (1902).

Трегубов Єлисей Кипріянович (1849–1920) – український педагог і громадсько-культурний діяч. Шваґер І. Франка. Навчався в Київському університеті Св. Володимира. Член київської Старої громади, учитель Колегії Павла Галагана, співробітник редакції журналу «Кіевская Старина». З І. Франком познайомився у Львові 1884 р., листувався з ним. Під час перебування в Києві 1885 р. І. Франко зупинявся в Є. Трегубова.

Труш Іван Іванович (1869–1941) – український художник-імпресіоніст, мистецький критик, організатор мистецького життя в Галичині. Навчався у Краківській школі мистецтв, у Відні й Мюнхені. З 1898 р. жив у Львові, де зблизився з І. Франком, співпрацював з НТШ. Організатор Товариства для розвою руської штуки (1898), Товариства прихильників української літератури і штуки (1905), видавець (разом зі С. Людкевичем) «Артистичного Вісника» (1905). Намалював кілька портретів І. Франка. І. Франкові належить стаття «Малюнки І. Труша» (1900). Залишив спогади про І. Франка «Одна з Франкових чеснот» (1940).

Українка Леся (Косач Лариса Петрівна; 1871–1913) – українська письменниця, перекладач, фольклорист і громадська діячка. Донька Олени Пчілки, племінниця М. Драгоманова. За сприяння І. Франка у Львові було видано першу збірку поезій Лесі Українки «На крилах пісень» (1893). Була особисто знайома з І. Франком, листувалася з ним. Друкувалася в журналі І. Франка «Житє і Слово», де між ним і Лесею Українкою розгорнулася полеміка щодо національного руху в Україні й Галичині (1896–1897). І. Франко високо оцінив талант поетеси у статті «Леся Українка» (1898) й ін. Леся Українка переклала російською мовою низку оповідань І. Франка, присвятила йому цикл віршів «Сльози-перли», триптих «Чудо Орфея».

Чикаленко Євген Харлампійович (1861–1929) – український громадський і культурний діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства. Член київської Громади. Познайомився з І. Франком у Львові 1903 р., листувався з ним. Фінансував проведення у Львові наукових курсів для молоді з Наддніпрянщини 1904 р., на яких, серед інших, викладав І. Франко. Під час перебування в Києві 1909 р. І. Франко зупинявся в Є. Чикаленка.

Ягич Ватрослав (1838–1923) – хорватський філолог-славіст. Дійсний член НТШ, професор Петербурзького та Віденського університетів. Засновник і видавець часопису «Archiv für slavische Philologie», де було опубліковано низку наукових розвідок І. Франка. Під керівництвом В. Ягича у Віденському університеті І. Франко 1893 р. захистив докторську дисертацію на тему «Варлаам і Йоасаф, старохристиянських духовний роман». Листувався з І. Франком.

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Одноклассники


Top